Сьогодні в мене на заборі дівчина втратила свідомість. Головне, так нормально трималась, а потім схилила голову на руку, посміхається. Махає головою. Я її питаю: " Вам погано? ". Вона мовчить . Я ще раз :" Вам погано? ". Вона так якось неоднозначно махнула головою. Я давай діставати нашатир. Поки відкрила, дівчина вже поклала руки на стіл, а голову на руки. Я давай її піднімати :" Вдихай носом, видихай ротом!" . Намочила виски, дала понюхати. Ні в яку! Порфирівна питає:" Що там таке?" А я:" Та он, обморок збирається бути, от що! ". Та бігом підбігає, каже:" Який обморок? Зараз все зробимо!". Марківна теж підійшла, Олександрівна. Всі. Положили її на 2 стільчиках. Подрипали водою.Говоримо, щоб вдихала. А вона не чує. Давай активніше її розворушувати. Словом, вона якось почала приходити в себе, погляд став "осмисленим". Подивилась на всіх. А тут картина маслом: дівчина лежить на стільцях і 4 людей над нею схилились. А вона : " О, я вже вас бачу!". Ми всі давай з полегшенням видихати. Фух. Прийшла до тями...
Здається, нічого такого, а відчуваєш себе якимсь лікарем, від якого залежить життя пацієнта. і в такі моменти, я себе трохи, (зовсім трохи, ну) але поважаю.