Погано, коли думаєш, що в тебе є друг, і ти спілкуєшся з людиною вже 2 роки, а потім ваші шляхи розійшлись і ви не здзвонюєтесь, не переписуєтесь. Взагалі нічого. Ніби незнайомі. Таке вже в мене не вперше. Ще зі школи. Я не вмію вибирати друзів. Скільки в мене їх було "справжніх"? Таня, Наташа, Іра, Маша, Оксана, Даша. Після стількох невдач, починаєш задумуватись: а чи дійсно вони винні в тому, що ви більше не спілкуєтесь? Може, це винен хтось, хто постійно ниє про те, що його всі не люблять і забувають? Може, це ти?

Щось мені підказує, що так воно і є. Ну, не можуть стільки людей помилятись. Саме я і винна в усьому тому, що зі мною відбувається. Не хтось, а сама. Це печально. Бо, здається, що ж ти робиш не правильно? Не дзвониш, не пишеш? Та ні, і дзвониш і пишеш. Але щоб хтось хоч раз подзвонив тобі, просто так, не для того, щоб ти в чомусь допоміг - ні, такого немає. Це найбільше ображає. Здається, що ти взагалі пусте місце. Жаль. Не люблю нити і сопливі розмови, а ще більше не люблю жаліти себе і жалітись на житя( яке в мене чудове), але хіба я заслужила? Виходить, що так.



побачила - винесло, ангсту як не бувало