Сьогодні мене розбудив дзвінок нашої кураторки.Вона сказала,що в моєї одногрупниці помер тато і,щ об я ,як староста, попросила не ставити їй н/б.
Сказати,що я була спантеличена чи засмучена - нічого не сказати. Але в мене була якась дурна радість - що це не я. Що в мене ніхто не помер. Як часто люди скаржаться на життя ,нарікають на долю,на те,що Бог до них не прислухається?Дуже часто. Навіть мене інколи відвідує така дурна думка: чому одним все,а іншим нічого? Але після сьогоднішнього ранку,я зрозуміла ,які всі ми дурні люди. Невже так важко просто прокинутись і порадіти за те,що в тебе всі живі-здорові? Є ж люди,які роками в комі,хворіють на важкі хвороби(рак,і т.п.). І,якщо хтось із нас,таких примітивних людинок,може скаржитись на долю,то це вони,але аж ніяк не здорові люди. Так,я теж хворію,і інколи в мене пробивається думка:чого я? Є ж всілякі вбивці,там..маньяки..Чого я?! Але варто згадати мені тих,кому гірше, і я замовкаю.
Не знаю. Я не дуже люблю людей. Але інколи захоплююсь силою духу деяких представників людської раси. І,дивлячись на них,приходить думка,що все-таки життя в мене не таке вже й лайнове.
P.S. Нехай це по-дурному звучить,але я таки рада,що можу почати день не із звістки про смерть когось з моїх рідних. Вже за це треба дякувати Богу.