Буває, якась хвиля депресії накриває тебе. З моїми заліками, майбутніми екзаменами і так далі, в мене такого не спостерігається. Точніше не спостерігалось. Але сьогодні, після останньої пари з паразитології, КЛД, я щось тормознула і піддалась цій депресії. Я навіть не задумувалась над тим, що це вже кінець. 2 роки - забагато для навчання, і замало для того, щоб нормально попрощатись з усіма. Я буду за ними сумувати. Це так дивно, прощаючись, казати: "До побачення!", і розуміти, що це вже дійсно - "до побачення". Коли ми ще зустрінемось? Ми вже не побачимось. Навіть, якщо якийсь викладач не особливо радував своєю присутністю. Все одно. Вже не треба буде вчити, пар не буде.
А що вже мені говорити про одногрупників?! Я не знаю, як я з ними розпрощаюсь. За 2 роки ми стали сім’єю. Дійсно, бувало всяке між нами, але ж це у кожного буває. А дехто навіть став хорошим другом. Чорт! От як? Це останні тижні, коли ми всі разом. Далі - випуск. Так, спершу ми ще будемо здзвонюватись, дізнаватись як у кого справи, як робота, чи знайшлась. А потім дзвінки ставатимуть все рідшими і рідшими. Це правда життя. Вже проходили ми таке з однокласниками, знаємо.
Так, прощатись з людьми, навіть з якими не особливо спілкувався, важко. Ну, для мене - точно. Але, мабуть, так воно і має бути. Ми розбіжимось: хтось одружиться, хтось продовжить навчання, хтось на роботу. Але це вже зовсім інша історія. І почнеться вона потім.